Як Латинська Америка може стати сировинною наддержавою

Понад п’ять століть Латинська Америка та її 2 мільярди гектарів землі були життєво важливим джерелом їжі, палива та металів для всього світу. Спочатку розграбована колонізаторами задля золота, срібла, бавовни та цукру, вона пізніше постачала каучук і нафту в Європу та Сполучені Штати. Тепер у Латинської Америки є шанс стати сировинною наддержавою 21 століття. Цього разу вона має використати цей шанс для прискорення розвитку країни.

Перехід до чистої енергії викличе попит на метали, необхідні для збільшення кількості сонячних і вітряних електростанцій, ліній електропередач і електромобілів. У Латинській Америці знаходиться понад п’ята частина світових запасів п’яти найважливіших металів. Вона вже домінує у видобутку міді, широко розповсюджена у зелених технологіях і містить майже 60% відомих світових запасів літію, що використовується у всіх основних типах акумуляторів для електромобілів. Латинська Америка також багата на срібло, олово та нікель. І це принесе користь, навіть якщо перехід до зеленої енергетики зазнає невдачі, завдяки нещодавнім відкриттям нафти, завдяки яким до 2030 року вона може задовольнити 5-10% світового попиту.

У міру того, як світ стає більш «зеленим», він також стає більш густонаселеним. До 2050 року у нас може бути майже 10 мільярдів людей, яких потрібно годувати, порівняно з 8 мільярдами зараз. Це підвищить попит на вуглеводи, білки і делікатеси, які в достатку виробляються в Латинській Америці. Вона вже постачає понад 30% світового виробництва кукурудзи, яловичини, птиці та цукру і 60% світового виробництва соєвих бобів. Вісім із десяти чашок арабіки у світі готують із зерен цього регіону. До 2032 року  чистий експорт продуктів харчування може перевищити 100 мільярдів доларів, що на сьогоднішній день є найбільшим у світі.

Привабливість регіону як торгового партнера посилюватиме суперництвом між наддержавами. Оскільки Захід щосили намагається диверсифікувати свою діяльність, відмовившись від Китаю, він хоче більше угод з Латинською Америкою, в основному нейтральним і мирним регіоном. Оскільки фінансові конкуренти також придивляються до її багатства, починається нова велика гра: тільки минулого місяця Vale, бразильська гірничодобувна компанія, продала 13% свого зеленого металевого підрозділу компаніям, що належать Саудівській Аравії, за 3 мільярди доларів; Китай виділив 1,4 мільярда доларів на розвиток виробництва літію в Болівії; і Європа взяла на себе зобов’язання інвестувати 45 мільярдів євро в зелені проєкти в Латинській Америці.

Проблема в тому, що справи Латинської Америки з сировинними товарами рідко бувають вдалими. Минула боротьба за видобуток стала каталізатором переворотів, нерівності та популізму. Уго Чавес, венесуельський деспот, розтратив нафтовий бум у своїй країні, щедро витрачаючи гроші, але недостатньо інвестуючи в галузь і набиваючи її «дружками». Несподівані доходи від нафти в Колумбії та Еквадорі призвели до передчасної деіндустріалізації. У міру зростання експортних надходжень зростала і національна валюта, що душило інші експортні галузі та пов’язувало долю регіону з нестійким ринком. Латинська Америка пережила незліченні злети і падіння. Місцева економіка однобока: у середньому 80% експорту його країн припадає на експорт сировини.

Щоб цього разу досягти більшого успіху, латиноамериканські країни мають зробити кілька правильних речей. Спочатку їм потрібно переконатися, що бум дійсно має місце. Наразі політика стримує його. У міру приходу до влади лівих і популістів багато країн регіону ухвалили або погрожують ухвалити закони, які підвищать податки, націоналізують резерви або перешкоджають іноземним інвестиціям. Це правильно і доречно, що уряди хочуть максимізувати свою ренту, особливо з урахуванням того, як часто їх грабували в минулому. Але якщо вони прагнутимуть узяти занадто багато або постійно змінюватимуть свою думку, їхні резерви не скоро будуть задіяні.

Поділ нагороди зі спільнотами, які живуть поруч із шахтами, також має вирішальне значення. Місцеві жителі скаржаться, що видобуток ставить під загрозу їхні засоби до існування. Цього року протести зупинили роботу на кілька місяців перуанського мідного рудника, на частку якого припадає 2% світових поставок. Ці спільноти часто ігноруються національними урядами; гірничодобувні компанії надто часто були втягнуті в скандали або руйнували місцеве довкілля. Якщо обидві сторони не зроблять більше для пом’якшення образ, прогрес залишиться ненадійним. Гроші, через які часто борються місцеві боси, не можуть розв’язати всі проблеми.

І уряди повинні витрачати свої гроші з розумом. Коли ціни високі, вони повинні відкладати частину непередбачуваних доходів у фонди на чорний день, які вони можуть використовувати для підтримки державного бюджету в скрутні часи. Замість того, щоб витрачати гроші на будівництво передових заводів з виробництва акумуляторів з нуля, уряди повинні інвестувати в основи, що сприяють виникненню нових галузей: освіта, охорона здоров’я, інфраструктура та дослідження. За оцінками Світового банку, дефіцит фінансування інфраструктури Бразилії до 2030 року становить майже 800 мільярдів доларів, що становить 3,7% ввп на рік. У Латинської Америки є історичний шанс вирватися з ресурсної пастки.