П’ять найкращих книг, які пояснюють, чому Трамп мріє про карти ХІХ століття

У своїй резонансній праці 2019 року «Як приховати імперію» американський історик Деніел Іммервар висунув тезу: у XX столітті США планомірно відмовлялися від класичної територіальної експансії. В епоху, коли старий добрий колоніалізм із встановленням прапорів став вважатися поганим тоном, Америка перейшла до тонших методів впливу. Однак реальність внесла свої корективи.

«Здається, Трамп просто переїхав мою дисертацію вантажівкою», — іронічно зауважив Іммервар.

Історик визнає, що його концепція зіткнулася з несподіваним викликом, коли світ побачив одержимість президента ідеєю анексії Гренландії та поверненням контролю над Панамським каналом. Ці прагнення виглядають як привіт із позаминулого століття, що йде врозріз із сучасною політичною логікою.

Професор Північно-Західного університету вважає, що корінь проблеми криється у глибокій особистій неприязні Трампа до сформованого світоустрою:

• Відмова від Pax Americana: Трамп почувається вкрай незатишно в межах «ліберального міжнародного порядку», який США вибудовували з часів закінчення Другої світової війни.
• Презерство до «м’якої сили»: Складні дипломатичні вузли, багатосторонні торговельні угоди, військові альянси та транснаціональні пакти — все це здається йому надміру громіздким і неефективним.
• Повернення до витоків: Замість того щоб керувати світом через систему договорів, Трамп тяжіє до архаїчних форм домінування.

На думку Іммервара, президент шукає опору в «попередніх втіленнях американської могутності», де велич країни вимірювалася не індексами впливу, а квадратними милями та прямим володінням стратегічними об’єктами. Для Трампа імперія — це не мережа союзників, а реальні землі, на яких можна поставити паркан.

Поки світ звикав до м’якої сили та цифрового домінування, Дональд Трамп повернув до порядку денного терміни, які, здавалося, припадали пилом в архівах історії. Щоб зрозуміти, звідки ростуть корені його ідей про анексію Гренландії чи контроль над Панамським каналом, варто звернутися до п’яти фундаментальних праць.

1. «Відродження Землі» (Replenishing the Earth) — Джеймс Беліч

Ми звикли обговорювати колоніалізм як щось далеке, але Джеймс Беліч доводить: експансія Північною Америкою була не просто захопленням територій — вона фундаментально перепрошила американську культуру.

Трамп, свідомо чи ні, є носієм саме цього «поселенського» бачення світу. Зверніть увагу на його пріоритети: його цікавлять або простори, які він вважає «порожніми» (будь то льодовики Гренландії чи зачищені сектори Гази), або регіони, які він ментально відносить до «західного білого світу», такі як Канада або зона Панамського каналу. Для нього ідеальне розширення США — це не створення союзів, а пряме володіння землею, як в епоху освоєння Дикого Заходу.

2. «Візерунки імперії» (Patterns of Empire) — Джуліан Го

Прийнято вважати США «винятковою» нацією: ліберали бачать у них оплот демократії, критики — унікального агресора. Джуліан Го розбиває цей міф. Він доводить: якщо прибрати пафос, Америка поводиться точно так само, як Великобританія в період свого розквіту, виходячи з тих самих ринкових та силових стимулів. Це не питання «характеру» країни, а логіка поведінки будь-якої наддержави, що отримала карт-бланш.

Автор підкреслює, що до XXI століття США увійшли у фазу «згасаючої гегемонії». А історія вчить: коли імперія починає слабшати, вона неминуче починає гучніше брязкати зброєю та прагнути захоплення реальних земель, щоб довести свою значущість. Трампізм у цьому контексті — закономірна реакція на культурну та геополітичну кризу колишньої величі.

3. «Фінансові місіонери світу» (Financial Missionaries to the World) — Емілі Розенберг

Розенберг блискуче описує роздоріжжя, перед яким Штати стояли на початку XX століття. Тоді було два шляхи до світового панування:

• Шлях прямої сили: офіційні колонії з мільйонами підданих.
• Шлях «тихої експансії»: контроль над чужими фінансами та зовнішньою політикою (особливо в Латинській Америці та Карибському басейні).

У риториці Трампа ми бачимо метання між цими двома моделями. Коли мова заходить про Гренландію, він перетворюється на класичного колонізатора: «Ми повинні володіти цією землею фізично». Але коли справа стосується Венесуели, він перемикається в режим фінансового місіонера: його мета не прапор над Каракасом, а контроль над нафтовими вентилями та важелями економіки.

4. «Повний захист» (Monsters to Destroy) — Ендрю Престон

Ця робота проливає світло на генезис концепції, яка сьогодні здається нам природною, але насправді є фундаментом сучасної американської ідеології — поняттю «національної безпеки». Престон досліджує, як місія США трансформувалася з простої оборони кордонів у глобальний проєкт із підтримки світового порядку.

Планета як «американський дім»

Центральна ідея книги будується навколо парадоксальної тези, зафіксованої у звіті Комісії з терактів 11 вересня: «Американська батьківщина — це вся планета». Згідно з цією логікою:

• Роль США полягає не лише у захисті від фізичного нападу, а й у превентивному усуненні будь-яких загроз «інтересам безпеки» Америки, що трактуються широко, у будь-якій точці світу.
• Кордон безпеки Вашингтона тепер проходить там, де закінчується його вплив, перетворюючи всю земну кулю на зону відповідальності Пентагону.

Трамп і сутінки Pax Americana

Дональд Трамп створює унікальний прецедент у цій системі. Будучи глибоко зацікавленим в абсолютній могутності США, він при цьому рішуче відкидає «всеосяжне» трактування національної безпеки. Для нього ідея «Америка — це планета» занадто розмита і витратна.

Ми перебуваємо в точці гострої кризи Pax Americana. Трамп намагається повернути міць США до більш приземлених, відчутних форм, відмовляючись від ролі глобального арбітра. Це ідеальний момент, щоб тверезо оцінити спадщину цієї епохи: що саме дала світу концепція «планетарної безпеки» і які суперечності вона породила.

5. «Капіталізм краху» (Crack-Up Capitalism) — Квінн Слободян

Якщо попередні автори аналізували минуле, то Слободян ставить критичне запитання: яку форму прийме влада у найближчі десятиліття? Його дослідження розкриває цікавий парадокс у мисленні світової еліти.

Територіальний пуантилізм vs Стара школа

Сучасні мільярдери та технологічні гіганти більше не мріють про контроль над величезними країнами з їхньою складною політикою та соціальними зобов’язаннями. Їхній ідеал — «точкова влада».

• Мікро-юрисдикції: Замість цілих континентів капітал прагне у крихітні анклави, податкові гавані та особливі економічні зони.
• Світ винятків: Шокуюча частина світового виробництва сьогодні зав’язана на таких «точках на карті», які де-факто виведені з-під загального законодавства. Це сузір’я малих зон, що існують поза звичними кордонами.
• Пуантилізм: Слободян називає це «територіальним пуантилізмом» (за аналогією з технікою живопису крапками). У цій моделі важливі не площі, а стратегічні вузли.

Конфлікт бачень

І ось тут виникає головний когнітивний дисонанс сучасності. Поки глобальний капітал рухається у бік дроблення та цифрових кочівників, на чолі найсильнішої армії світу стає людина з архаїчним, монументальним розумінням території.

Для Трампа земля — це не «юрисдикція для офшору», а фізичний актив, який можна обнести стіною або зафарбувати у кольори свого прапора на глобусі. Ми опинилися в точці історичного розлому: з одного боку — високотехнологічний капіталізм дрібних зон, з іншого — відроджена жага класичних імперій.

«Світ наполегливо пропонував нам шлях територіального пуантилізму, але тепер біля керма стоїть лідер із мисленням завойовника минулих століть. І поки неясно, яка з цих моделей візьме гору».