Коли економія шкодить: парадокс ощадливості простими словами

Стисле формулювання парадоксу ощадливості виглядає так: «Чим більше ми відкладаємо «на чорний день», тим швидше він настане». Але це зовсім не означає, що будь-якій окремо взятій сім’ї чи людині не треба робити заощадження. Зовсім навпаки! Навіть коли йдеться не про цільове накопичення, а про звичайну фінансову подушку безпеки «про всяк випадок», то все одно — це розумно й правильно. Той, хто відкладає гроші, цілком заслуговує на звання мудрої та передбачливої людини.

Мова йде про інше. В кризових ситуаціях більшість населення країни зазвичай починає посилено заощаджувати гроші. Тобто середній клас, не кажучи вже про менш забезпечені верстви (так званий сектор домогосподарств), тримає гривні/євро/долари в гаманцях чи на пластикових картках замість того, щоб купувати, як і раніше, різноманітні товари. В такій ситуації державній економіці стає непереливки.

Коли виникло поняття «парадокс ощадливості»

Вперше поняття «парадокс ощадливості» з’явилося в 1892 році. Саме тоді журналіст Дж. Робертсон (Шотландія) видав свою книгу під назвою «Помилка заощаджень: дослідження в сфері економіки» («The Fallacy of Saving: a Study in Economics»). Більш серйозно до цього питання підійшли в 1926 році економісти зі Сполучених Штатів Америки У. Фостер та У. Кетчингс. Вони розглядали його в своїй роботі «Дилема ощадливості»  («The Dilemma of Thrift»). І, нарешті, підчас Великої депресії (1929-1939 роки) вказаний парадокс отримав теоретичну базу, яка була описана в концепції видатного британського економіста барона Джона Мейнарда Кейнса (John Maynard Keynes, 1883-1946). Згідно його положень, парадокс ощадливості є наслідком моделі «кейнсіанського хреста» і формулюється наступним чином: «Коли суспільство намагається більше зберігати, то ця спроба врешті-решт закінчується таким же, як і раніше, або навіть ще меншим обсягом заощаджень.

Сутність парадоксу заощаджень — простими словами

Для науково обґрунтованого пояснення причин, чому саме спрацьовує парадокс заощаджень, слід було б зобразити на кількох сторінках графіки й формули зі змінними величинами. Але дана стаття не призначена для спеціалізованої економічної періодики, тому бажаючі легко знайдуть необхідні розрахунки в мережі. Ми ж просто викладемо логічний ланцюжок подій, що не гірше формул пояснює зв’язок між причинами та наслідками.

Під час кризових періодів все більше й більше людей із сектора домогосподарств починають економити на витратах. Вони намагаються не купувати споживчі товари (стильний одяг, побутові прилади, радіоелектроніка тощо), віддаючи перевагу виробам щоденного вжитку (харчі, ліки і т. ін.), бо притримують гроші, щоб без надмірних зусиль перечекати лихоліття. Через це загальний рівень споживання суттєво знижується. Оскільки попит на товари й послуги відчутно падає, то компанії отримують менше прибутків. Щоб зберегти фінансовий баланс, вони змушені скоротити витрати, тому, крім інших заходів, починають випускати менше товарів, бо вони суспільству вже не так потрібні, як раніше. В новій кон’юнктурі виявляється, що частина виконавців не потрібна, тому зайвих вони звільняють. Через це зростає безробіття, прибутки населення ще більше скорочуються, отже рівень споживання падає ще нижче. Далі все повторюється, загальний рівень заробітків все нижче, можливостей для подальших заощаджень все менше.

Історичні приклади проявів парадоксу ощадливості

Не треба думати, що парадокс ощадливості — це щось таке суто умовне й лише теоретичне. За прикладами далеко ходити не треба, в минулому та нинішньому сторіччях вказане протиріччя неодноразово давало про себе знати.

Найвідоміші з них:

• Паніка під час Великої депресії в США.
• “Втрачене десятиріччя” в Японії.
• Європейська боргова криза у XXI сторіччі.

При бажанні цей перелік можна було б продовжити.

Американська Велика депресія в 1929–1939 роках

Одним із найяскравіших прикладів того, як працює парадокс ощадливості, є Велика депресія, що сталася в США в першій половині минулого сторіччя. Крах фондового ринку, який стався у «Чорний четвер» 24 жовтня 1929 року, призвів до різкого та значного падіння вартості акцій на біржі. За неповний місяць капіталізація активів знизилася майже на $26 000 000! Порівняно з вереснем, акції «схудли» майже на третину вартості. Кожен третій банк в країні закрився, мільйони американців втратили не лише роботу, а й всі свої заощадження.

Реакція населення не забарилася. Люди почали економити гроші і купувати набагато менше, ніж раніше. Як наслідок, численні компанії в різних ринкових секторах помітно скоротили витрати й інвестиції через ризик отримати великі збитки. Якщо хтось сподівався таким чином досягти стабілізації, то він жорстоко помилився. Те, що сталося, призвело до «ефекту доміно». Зменшення споживання викликало падіння виробництва, а це, в свою чергу, стало причиною масових звільнень. Поява великої кількості безробітних (в масштабах країни їх налічувалося аж 25 відсотків!) спричинила подальше падіння прибутків споживачів, через що вони стали купувати ще менше товарів. Утворилося замкнене коло, в країні почалася чи не найдовша економічна криза сучасності, яка тривала 10 років. До речі, саме тоді Кейнс сформулював свою теорію, запропонувавши стимулюючі державні заходи для підтримання попиту населення на товари легкої промисловості.

Уповільнення економічного зростання в Японії в 90-ті роки минулого сторіччя

В кінці 1980-х років у Японії виникла ситуація, коли, з одного боку мала місце надзвичайно висока вартість землі, а з іншого — дуже низькі відсоткові ставки. На певний час кредити стали надто дешевими й доступними. Як наслідок, багато установ брали гроші в позику, після чого інвестували їх переважно у вітчизняні й закордонні цінні папери. Кінець десятиріччя відзначився масовими спекуляціями з боку японських компаній та банків. Утворилася так звана «фінансова бульбашка». Розуміючи, що вона нестійка, а тому небезпечна, Міністерство фінансів країни в кінці 1989 року різко підвищило відсоткову ставку. «Бульбашка» луснула й це призвело до тяжкого краху на фінансовому ринку. Вартість нерухомості та акцій різко впала, після чого виникла боргова криза, й одразу після неї — криза в банківському секторі.

Пересічні японці через загрозу нестабільності почали масово згортати споживання, активно зберігаючи гроші. Попит на товари помітно знизився, через що фінансовий зріст компаній практично повністю зупинився. Ціни пішли донизу, замість інфляції настала дефляція і це ще дужче посилило проблему.

Потім пішла хвиля консолідації, внаслідок якої в країні лишилося тільки чотири національних банки. Оскільки японські компанії були обтяжені боргами та в останню чергу думали про якісь капіталовкладення, то ситуацію для довгострокової економічної перспективи визнали критичною. Отримати кредит стало майже неможливо через те, що банки теж боялися ризикувати, це ще більше уповільнило економіку країни. Багато позичальників звернулися до лихварів. Уряд намагався активно стимулювати зростання економіки, приймав інвестиційні програми та встановлював низькі відсоткові ставки. Але налякані споживачі продовжували економити, тому промисловість зокрема й економіка загалом і надалі перебували в стагнації. Цей випадок яскраво свідчить про те, що навіть у розвинутих країнах перебільшена обережність населення може стати причиною затяжного спаду. В Японії 90-ті роки минулого сторіччя офіційно назвали «втраченим десятиріччям», бо зростання економіки на той час практично повністю зупинилося.

Боргова криза в Європі у 2010-х роках

Як всі добре пам’ятають, у 2008 році трапилася світова фінансова криза. Після неї кілька європейських країн, в першу чергу Португалія, Іспанія, Греція та Італія, зіткнулися з борговою кризою. Оскільки рівень безробіття був високим і економіка ще залишалася нестабільною, то населення почало помітно менше витрачати грошей. Причина зрозуміла, люди намагалися накопичити засоби на той випадок, коли ситуація раптом погіршиться ще більше.

Як наслідок, попит на товари і надалі продовжував зменшуватися, а це в свою чергу суттєво гальмувало відновлення економіки. Наприклад, ВВП Греції за кілька років скоротився на 25 відсотків. А більш як половина молоді не могли знайти роботу. І лише після того, як довіра до ринку потроху відновилася, ситуація в країнах врешті-решт нормалізувалася.

Кейнсіанська економічна модель

Кейнс вважав, що для економічного зростання треба збільшувати сукупні прибутки, які діють неначе ін’єкції, з ефектом мультиплікатора. (В економіці мультиплікатор — це коефіцієнт, що визначає відношення одного показника до іншого. Мультиплікатор інвестицій Кейнса дорівнює величині, зворотній до граничної схильності до заощаджень (ГСЗ). Він показує, до якої міри ГСЗ обмежує зростання ВВП. Коли зміна одної із складових сукупних витрат веде до ще більшої зміни рівноважного ВВП, то це називається ефектом мультиплікатора. Початкові інвестиції дають зростання ВВП, потім частина прибутку йде на заощадження, а частина витрачається на споживання. Надалі буде нове зростання ВВП, але менше через вказані причини і т. д.)

Все, що вилучається із загального об’єму витрат, кратно скорочує загальний прибуток, бо мультиплікатор діє в обидві сторони. Отже, чим більше в економіці акумулюється заощаджень, тим біднішою вона стає. Це схоже на «дилему в’язня», бо заощадження для кожного громадянина окремо вигідні, але якщо брати населення й економіку в цілому, то вони шкідливі.

Вся справа в мультиплікаторі. Інвестиції в економіку забезпечують збільшення прибутку в майбутньому, а той, в свою чергу, підвищує наступні інвестиції і, як наслідок, призводить до акумулювання, тобто сукупного накопичення і збільшення виробництва. Але зростання заощаджень веде до зменшення споживання — спочатку пропорційного, а потім, на наступних етапах, і мультиплікативного, зі скороченням виробництва, зростанням безробіття, новим зниженням споживання і т. д. Складається ситуація, коли стимули зберігати все більше з’являються у населення саме тоді, коли в економіці починається стадія спаду виробництва. Зріст заощаджень є вкрай небажаним, бо погіршує кон’юнктуру.

Парадокс ощадливості в інших економічних теоріях

Розглядаючи відношення різних економічних теорій до парадоксу ощадливості, слід зазначити, що він присутній тільки в кейнсіанській моделі.

Класична школа політичної економії

Економісти, що дотримуються класичних поглядів, вважають — схильність зберігати гроші має сприяти зростанню інвестицій, прибутку та розквіту нації. В даній теорії заощадження фактично дорівнюють інвестиціям, тому, коли зростають перші, то на аналогічну величину збільшуються й другі, отже ніякого скорочення прибутку немає. Представники класичної школи на чолі з А. Смітом вважали, що ощадливість людей та компаній веде до накопичення певної кількості засобів, які потім вкладаються в економіку, стимулюють виробництво та покращують загальну ситуацію.

В А. Сміта зовсім інше, ніж у Дж. Кейнса, відношення до питання ощадливості. Він вважав, що всі види зберігань утворюють так званий «фонд», завдяки якому будь-яке накопичення засобів буде вигідно робітникам, адже цей «фонд» повністю містить виробничі сили країни. З цього А. Сміт зробив висновок про те, що подібний розвиток покращує стан робітників. Теорію критикували за те, що А. Сміт не звернув уваги на важливу функцію — вкладення накопичених засобів у якості інвестицій в нові засоби виробництва, якого може й не бути.

Австрійська економічна школа

Представники австрійської економічної школи також критикували кейнсіанський парадокс ощадливості. Вони вважають, що заощадження як відмова від споживання сьогоденних благ на користь більшого споживання в майбутньому є не просто основою покращення економіки, а навіть чи не єдиним джерелом збільшення засобів для ефективного розвитку держави.

В цьому плані досяг особливих успіхів Генрі Стюарт Хезлітт (Henry Stuart Hazlitt, 1894-1993), американський економіст та відомий журналіст. В 1959 році у своїй праці The Failure of the «New Economics»: An Analysis of the Keynesian Fallacies він саме з позицій австрійської школи розкритикував по главам головний трактат Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей». Зокрема, він писав, що Кейнс помилився у визначенні термінів «заощадження» та «інвестиції». Він наголошував, що спочатку Кейнс визначив заощадження та інвестиції як ідентичні і вказував, що вони є лише аспектами одного й того самого явища. Але потім Кейнс «забув» про це й почав будувати теорію економічних циклів за умови нерівності заощаджень та інвестицій.

Як покращити ситуацію

Для виправлення становища в економіці Кейнс пропонував значно збільшити втручання держави в економіку, тобто запровадити політику державного регулювання. В першу чергу це стосується підвищення рівня державних витрат. Такий підхід має стабілізувати систему за рахунок того, що він напряму підвищує попит, а отже і впливає (з мультиплікативним ефектом!) на сукупне виробництво товарів та загальний прибуток.